2010 рік

Ця подорож для мене пройшла на одному подиху, така вона була динамічна та цілісна, що важко поділити її на якісь частини. Враження таке, що вдихнула біля Ратуші на початку подорожі і видихнула вдома о 4-й ночі (чи то пак ранку) по завершенні. Тож мій допис – це не хронологічна оповідь, а швидше добірка вражень, фантастичних вражень насамперед від людей, з якими ми разом прожили ці чотири (як один) дні і які стали ще ріднішими (бо мушу сказати, що, з того часу, коли я потрапила до Клубу, мене не покидає відчуття, що я нарешті знайшла близьких людей, яких чомусь колись давно загубила).


«Жмурик». «Ну шо, перевертаєм?»

Отож їдемо. Ранок, усміхнені обличчя, адреналін в передчутті пригод, чудова погода, змійка з кольорових жучків потягнулася до кордону. Кордон ми можна сказати пролетіли, а не проїхали, так все швидко відбулося. Летимо далі. Домовились, що по дорозі шукаємо якусь харчевню, щоб поїсти польського журека (хлопці відразу охрестили його «жмуриком»). ( Забігаючи наперед скажу, що вдалося нам це зробити лише на четвертий день майже перед самим кордоном). До Любліна доїхали без пригод, нема про що писати.
Гарно переночували. Дехто встиг навіть на дискотеку потрапити (не буду показувати пальцем, але то був Остап і Сашка з собою прихопив.)
Наступного дня виїхали на Варшаву. (Перманентно шукаємо де можна з’їсти «жмурика».) Зупинились біля якоїсь корчми, вона виявилась зачиненою, нема «жмурика» - їдемо далі. Ні не їдемо, треба ремонтувати машину Романа. Хлопці «взбодрились» - є нагода показати, хто на що здатний. Ура, ура! Її треба перевернути! Всі ніби тільки заради того і їхали в цю подорож. (Є три речі, від споглядання яких отримуєш кайф. Перші дві ви знаєте, а третя – це коли наші хлопці ремонтують Запорожця.) Поки ми там стояли, купа людей під’їжджали і питали чи добра тут кухня. Реклама робиться в три секунди.
Усунули поломку. Дівчата поїли сємок. Їдемо. Всі рушили. Стоп. Ромчик перестарався – ручка передач залишилась в нього в руках. Щось там крутили, крутили, запхали кудись там дротика – і все в порядку. Шо, шо, а дротики наші хлопці вміють добре запихати. (Тут на сцені вперше з’являється Остап, пілот нашого екіпажу, майстер на всі руки і просто гарний хлопець. Він був першою скрипкою в цьому ремонті.)
Таки поїхали. Дорога пряма, рівна і нудна. Але не все так зле. Перед самою Варшавою знову когось треба ремонтувати. Слава Богу! А то б повмирали від нудьги. «Ну шо, перевертаємо?» Знову «Ура!» Ромчикова машинка показала свій животик. Але цього видалось замало і хлопці підняли ще Феррарі Льоліка та Боліка (в миру Василь та Назар), щось там треба було глянути. Так собі просто підняли, глянули. Все так робимо.
Дівчата-штурмани їдять сємки. Поляки в шоці від картинки на узбіччі.

Антипко з антенкою

Чергова зупинка на заправці. Справа від нас в зеленій Жабці (напуцованій так, що краплі дощу зберігали круглу форму і не скочувалися) сидить Тарас. Я опустила скло в своїх дверцятах за допомогою скло підіймача. Тарас здивований: «О-о-о…В Остапа так скло автоматично опускається!» Я рада старатись (треба ж похвалитись яка в нас гарна машинка), кажу – «Остапе, Остапе покажи, як в тебе антенка підіймається - як в Джеймса Бонда!» І тут Тарас видає: «Нє, нє. Не треба! Я не хочу бачити, як в Остапа антенка підіймається.» Ввечері за столом слово «антенка» не сходило з вуст.
На околиці Варшави мали ще одну приємну пригоду. Заїхали на якусь фірму при дорозі запитати де можна поміняти валюту. Виявилося, що вони святкують відкриття і нас запросили заїхати і випити (і закусити, звісно) за гарний початок. Чудово поспілкувалися, навіть потанцювали (Володя врубав саббуфер на своєму Мутантику). Поміняли в них же ж євро на злоті і задоволені рвонули було в дорогу. А дулі з маком. Мутантик (якого ми мусіли чекати по годині після кожної зупинки, бо стартер бачите мав вистигнути) знову заартачився (хоча ми пробули там більше години). І що ви думаєте? Польські майстри таки щось петрають (а треба сказати, що фірма була по ремонту автомобілів). Взяли якусь залізяку, постукали нею по стартеру і Мутантик завівся! Залізяку поляки Володі подарували і більше ми його ніде не чекали. Постукав і поїхав! Як втому житті все виявляється просто.
Ну а що було ввечері в приватному готельчику, де ми поселилися, передати важко. Це треба було і бачити і чути. Суцільний регіт. Відзначився, як завжди, Остап. Добре повечеряв, заправився і каже: «Ну все, я пішов спати.» Йшов геть. А через п’ять хвилин вискакував, як чортик з табакерки і знову стояв біля столу і розповідав бородаті непристойні анекдоти. Павло Revolution назвав це «Це Остап? Чи Остап спить?» Невгамовний майстер на всі руки товкся і після того, як всі пішли спати, за що отримав прізвисько Антипко, а Слава не полінувалася, встала з ліжка і виписала йому самі знаєте що…А виявилось, що то його хлопці в кімнату не пускали, постраждав ні за шо чоловік.

Dixi

В неділю вранці вирушили до Отрембусів. Приїхали, зареєструвалися, отримали номери і пішли дивитись музей. Чудо! Від дитячих плетених візочків у вигляді автомобілів до величезних і моторошних (як на мене) радянських ЗІМів. Ми ходили розглядали авта… Аж раптом я побачила Його і закохалась! Маленький, червоний, краси-и-ивий! BMW Dixi з відкидним верхом, чорним салоном і смішними колесами. Ще й на ходу! Хіба такого можна не любити?! Ой, навіщо я його зустріла? Тепер буду страждати. Добрий наглядач з музею (відчувши мою любов) навіть дозволив мені сфотографуватись за кермом (а в музеї авта навіть чіпати руками не можна). Після мене правда ще й Іван свій гарбузик запхав в цю маленьку машинку. Жах. Святотатство.
Про перегони по легенді оповідати не буду, бо це було, як в тому анекдоті про лижі на асфальті. Кубок за найдовший пройдений шлях ми все одно виграли (Фернеза каже, що то йому кубок дали. Та най має, най сі чоловік тіше. Чи то шкода!) Гарно поспілкувалися з паном Директором та Директоровою. Впакували засмаженого кабанчика (не всього, звичайно, бо ще там була купа поляків і не дали нам цілого з’їсти) та й поїхали дихати свіжим повітрям в готелик, а фактично в сільську хату в дуже тихій та гарній місцині.

Всі дороги ведуть до «Риму»

Понеділок вранці. Снідаємо, знову ж таки на свіжому повітрі. Пілоти перевірили машинки. Щось підкрутили, десь щось підлили. Вирушили.
На цьому етапі від нас мала «відколотися» одна машинка – Павло Revolution залишався у Варшаві. Вгадайте з трьох раз, що сталося? Це круте авто, яке виглядало дуже впевнено та надійно, стало і відмовилось їхати. Стояв Revolution сумний-сумнючий в траві на узбіччі і не давався зремонтуватись аж три години. От як машинка не хотіла покидати компанію. (Дівчата тим часом доїдали сємки.)
Рушили ми все ж таки в зворотню дорогу. За Любліном застукав мотор в Ромчика (дісталося на його долю випробувань в цій поїздці), тому далі ми їхали з швидкістю 40 км/год.
Коли в черговий раз зупинились, щоб почекати тих, хто відстав (якась невеличка поломка), то побачили на протилежному боці корчму, яка навіть працювала в цей вихідний для поляків день і, в якій ми нарешті(!) наїлися і «жмурика», і флячків, і хто там ще що замовив. Поки ми вечеряли, насунула темнюча хмара і вперіщив дощ, що додало затишку до приємної атмосфери корчми. І називалася вона «Рим», і була вона не так вже й далеко до кордону (якщо не враховувати нашу швидкість), і перечекали ми той дощ, і поїхали потихеньку в рідні краї.

«Додому!»

Так сказав митник, якому я намагалася дати свій паспорт (все я комусь не тому його даю, то, ясно, Остап винен) і ми поїхали. Маленькі втомлені мурашки покотилися домів.
Найсумніше почалося на в’їзді до Львова, коли машинки по одній відділялись від колони і їхали в своєму напрямку. Їх ставало все менше. І ось ми одні їдемо по Богдана Хмельницького, темно, дощ. Нема спереду Льоліка з Боліком, нема за ким пильнувати ззаду чи не відстав. Зараз заплачу. Але хіба той Остап дасть поплакати! Як рвонув по бруківці, то мені мало зуби не повискакували.

А вранці (ну не дуже вранці, спати ж бо я вмію і люблю) я побачила, що поки ми їздили до Польщі, у Львові зацвіли каштани…Ось так.


P.S. Пишу ці рядки і час від часу виринає обличчя Семена, з загадковою напів усмішкою Монни Лізи. Так ніби він знає щось, чого не знає ніхто. Загадковий чоловік той Семен.

З любов'ю, Оксана Наконечна.

Львів-Отрембуси-Львів, травень 2010

Правова інформація

При використанні інформації представленої на даному веб-сайті обов'язково слід вказувати гіперпосилання. Несанкціоноване використання будь-якої інформації з цього веб-сайту є порушенням законів про авторське право.
Адміністрація веб-сайту не несе відповідальності за будь-які прямі, непрямі, спеціальні чи неспеціальні збитки, викликані використанням цього сайту чи пов'язаних із ним веб-сайтів, а також за несвоєчасність поновлення інформації розміщеної на сайті. Назви та зображення торгових знаків, розташовані на даному веб-сайті, які належать третім особам, вказані в ілюстративних цілях та належать їх власникам. Посилання на сайти третіх осіб Адміністрація веб-сайту не несе відповідальність за зміст та достовірність інформації на веб-сайтах, гіперпосилання на які вказані на даному сайті.